Шостка – Лібенау – Кролевець: шляхи пам’яті не заростають

16 листопада відбулася зустріч керівника організації «Паритет-Шостка» Дмитра Васильцова з сином Почесного громадянина міста Кролевець, Заслуженого художника України Івана Петровича Дударя – Петром.

Ця зустріч об’єднала Шостку та Кролевець з Німецьким містом Лібенау, де за часи Другої світової війни наш відомий земляк, на той час ще юним хлопцем, перебував у полоні і примусово працював на пороховій фабриці. З Шостки більше 100 людей теж потрапили на цей завод.

З кінця жовтня по початок листопада цього року Дмитро Васильцов, з дружнім візитом, гостював у Лібенау, де зустрічався з керівником Спілки «Документаційний центр історії порохового заводу Лібенау», соціальним педагогом місцевої школи Мартіном Гузе. А він товаришував свого часу з нашим Іваном Дударем. Вітання від давнього друга привіз гість із Шостки сину колишнього в’язня. Разом з новим виданням зі спогадами про дружні візити колишніх полонених, їх рідних та молодіжні делегації, зокрема і з Кролевецької СШ № 1, про життя до і після війни передав сину славного художника.

За чашкою ароматного чаю пройшло жваве спілкування. Петро Дударь розповів про свого батька, його поневіряння під час війни, і навіть після звільнення він не одразу потрапив до рідного Кролевця, а ще працював у холодному Новосибірську. Якби не старання його сестри, то й не відомо чи мали б ми яскраву сторінку кролевецького ткацтва і її творця.

«Ми побували в Германії задля налагодження дружніх стосунків. Маємо напрацювання щодо подальшої співпраці з Мартіном Гузе в спорті, молодіжному обміні та питаннях доступності інвалідів. Це  продовження нашої співпраці після німецько-українського проекту «Забуті жертви», в рамках якого у 2015 році в Шостці було відкрито меморіально-освітній комплекс “Родинна пам’ять” – єдиний такий в Україні», – розповів керівник громадської організації, яка об’єднує людей з інвалідністю Шостки.

«Мартін Гузе справжній ентузіаст, який багато досліджував тему примусової праці наших співвітчизників на пороховому заводі в Лібенау, зокрема і мого батька. Він став нашим щирим другом. Обмінювалися делегаціями, досвідом і спільно вивчали трагічні сторінки нашої історії, задля примирення поколінь», – відмітив Петро Дудар.

***

«Цех в якому я працював, складався з двох приміщень. У одному знаходилися великі бочки, в іншому – величезні насоси. Цех виробляв амоніак для охолодження кислоти…

Процес виробництва був дуже шкідливий для здоров’я, кислота діяла на органи дихання, а аміак на слизову очей…

У цеху з нами не було жодного німця. Їм навіть заборонено було вступати з нами в контакт», – зі спогадів Івана Петровича Дударя про роботу на пороховому заводі в Лібенау, де він також отримав хімічні опіки рук та ніг. Після цього випадку його було переведено з заводу на роботу до місцевих фермерів Хорманнів, про яких до самої смерті він згадував з великою повагою, бо прийняли його майже як рідного. Під час подорожей до Німеччини у 2002 році йому навіть вдалося разом з Мартіном Гузе розшукати потомків родини Хорманн і покласти квіти до могили їхніх покійних рідних.