У Кролевці майстер в інвалідному візку плете сітки для спортивних майданчиків

Інтерв'ю, Земляки | 15:00, 15.11.2020
 Поділитися

Поділитися в

Кролевчанин Павло Самойленко 20 років живе в інвалідному візку, але це не стало на заваді чоловікові вести звичайний спосіб життя, працювати, одружитися та стати цілком щасливою людиною. Він став відомим та затребуваним майстром, який плете сітки, гамаки, гойдалки, робить дерев’яні меблі для саду та дому.

Павле, Ви не завжди були у візку. Що змінило ваше життя? Це, напевно, був переломний момент…

Мені було лише 22 роки, навчався на п’ятому курсі інституту. Попереду – купа планів на життя: отримати диплом, реалізуватися в професії (я вчився на фінансиста), одружитися. Але сталося те, що сталося. Разом з друзями ми гуляли на вечірці, поверталися на авто. Я сидів на задньому сидінні… Ми потрапили в аварію. Прийшов до тями в реанімації в кролевецькій лікарні. Порекомендували їхати на Київ. Там на десятий день зробили важку операцію. Видалили осколки від роздроблених хребців, поставили металічні імплантати. Ще три місяців лежав, була температура, почалися пролежні. На жаль, ніхто в нашій країні не знає, як правильно доглядати за лежачими хворими. Навіть медперсонал намагається швидше відправити таку людину додому. А вдома теж… хто нашим батькам пояснював, скільки разів перевертати, як замінити постіль під лежачою людиною. Почали поступово вчитися. Так, було важко, але духом ніколи не падав. Знав, що потрібен своїм близьким, друзям. Їх підтримка дуже багато значить. Бачив випадки, коли люди гнили заживо у ліжку, ставали обузою… В мене було навпаки: заради них хотів жити.

Ви проходили реабілітацію?

Так, це був важкий період. Привезли на каталці. Лікар-реабілітолог запитав, яку ціль собі ставлю, що хочу навчитися. Розумів, що ходити з такою травмою вже не зможу ніколи, тож сказав: «Хоча б навчитися пересідати самостійно у візок та обходити себе». Він навіть здивувався таким реальним думкам, мовляв, за звичай, всі одразу хочуть бігати. І вже за 45 днів мені розробили руки, зміг самостійно сидіти і пересідати у візок. Коли повернувся додому, продовжував працювати над собою. Але життя в чотирьох стінах було справжньою в’язницею. Квартира – зовсім не пристосована до візка. Сам виїхати не міг, чекав тільки, коли батько чи брат вивезе на вулицю. Пізніше місцевий жек почав облаштовувати пандус (благо, жив на першому поверсі). Але він був настільки незручний, не пристосований до візка зовсім. Тому я ґречно подякував всім за «допомогу» і сам розробив механізм, типу, ліфту. Вийшов дуже зручний пандус, життя почало налагоджуватися. Зміг виїжджати самостійно.

Зараз вже немає таких проблем?

Звичайно, ні. Вже не помічаю, що у візку. Це мої ноги. Живу на рівні з усіма друзями: відпочиваємо на річці, на морі, пересуваюся по місту. Потім зустрів кохану жінку, у неї вже було двоє дітей. Ми одружилися, я переїхав до неї. У будинку все підлаштоване під мене: широкі двері, щоб візок проїжджав, пандус, усі зручності у ванній та вбиральні. Варю їсти, роблю чай, обходжу себе повністю. Їжджу на автомобілі. Ми з братом повністю переробили його під мої потреби, вмонтували ручне управління. Звикати було легко, так як і до травми кермував. Не раз сам їздив у Крим, в Одесу, в санаторії. Знаєте, людина до всього звикає.

Був час, коли постійно займався спортом. Правда, спортзали у нас всі розташовані на поверхах, тому без допомоги туди не заїдеш. То я тренувався вдома, підіймав штангу. Навіть виграв змагання у Шостці.

Як виникла ідея займатися плетінням?

В цій справі – вже 12 років. Поїхали з друзями відпочивати на базу. Гульки-гульками, а потім увечері один чоловік йшов до будиночка і випадково перечепився за гамак. Йому кажуть: «Ти його порвеш – будеш купувати новий». А той відповів: «Та… його робити два дні, той гамак». Ця думка вкарбувалася, думаю, а спробую і я сплести спочатку для себе. Знайшов в Інтернеті інформацію, як це робиться. Рідні купили на базарі спеціальні мотузки, планочки. Друзі побачили, що вийшло доволі непогано, замовили і собі. І так слава пішла… Потім почав майструвати гойдалки різних конструкцій. Дуже популярне «гніздо лелеки». Робив сітки для місцевої хокейної команди, на футбольні ворота, школам – волейбольні сітки, на баскетбольні кільця. Останніх два роки майструю ще й дерев’яні столи, стільчики, крісла для дачі.

У вас є своя майстерня?

Так, облаштував під цю справу гараж. Професійних станків ще не маю, але такі основні речі на них робити можна.

Як продаєте свою продукцію?

Зараз з цим проблем немає, бо є Інтернет. Багато замовників з різних областей, найчастіше в’яжу на Харків, Київ, західну Україна, раніше – на Донецьк. Завжди підлаштовуюся під конкретного клієнта, роблю на замовлення. Розповідаю, як правильно підвішувати гамаки. Часто, люди хочуть вмістити його на двох метрах, а насправді для добротного гамака потрібно як мінімум чотири. Насправді, заробляю не багато, бо один виріб плету два-три дні, половина йде на матеріал. Але це вже якась копійка. Та й без власної справи дуже важко морально. Так відчуваєш себе потрібним, чимось захоплюєшся, будуєш плани. Це те, що «поставило мене на ноги» в переносному значенні цього слова.

Можна сказати, ви спробували два життя. З якими труднощами люди в інвалідних візках зіштовхуються у повсякденні?

Найперше – це бар’єрність: високі бордюри, немає з’їздів, незручні пандуси, зроблені як-небудь. Хоча останніми роками в Україні стали більше уваги приділяти людям з обмеженими можливостями. Зараз місцева влада часто запрошує мене випробувати пандуси, чи зручні, чи можна впоратися самому. Друга проблема – це низька пенсія. Наприклад, я отримую 1680 грн. За ці гроші важко вижити, звісно, доводиться щось вигадувати, якісь підзаробітки. Часто заважає бюрократизм у нашому законодавстві. Наприклад, держава повинна забезпечувати інвалідним візком, але за документами та таблицею сумісництва, мені можуть видати лише багатофункціональний візок. Насправді він зовсім не підходить, а іншого типу безкоштовно отримати вже не маю права. Як ви розумієте, візки швидко зношуються, бо це мої ноги. Здорова людина купує собі взуття те, яке їй зручне, і не вдягає на свій 42-й на два розміри менші туфлі. То чому інвалід повинен їздити на незручному візку, який не задовольняє його потреби? Купити собі самостійно можуть далеко не всі, бо коштує він понад 30 тис. грн.

 

Джерело: sumy.today

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: