“Україна молода” описала друге життя кролевчанина, учасника АТО В’ячеслава Буйновського
Поділитися в
Копіювати посилання

На війні як на війні. (Фото з сайта lb.ua.)
Війна на Донбасі, окрім тяжких наслідків, демонструє і справжні приклади героїзму та незламності духу наших воїнів, котрі навіть після важких поранень знайшли в собі сили стати активними членами суспільства.
Про одного з таких, хто від розриву гранати втратив руку і ногу, але зараз живе повноцінним життям, наша розповідь.
Подзвони мамі
До Революції гідності 40-річний В’ячеслав Буйновський проживав у провінційному містечку Кролевець на Сумщині. Але коли побачив по телевізору жахливе побиття студентів на майдані Незалежності, то твердо вирішив узяти участь у протесті. Щоб не травмувати маму, яку він дуже любить і поважає, сказав їй, що поїде у Київ на прибуткову «халтуру». Деякий час вони регулярно зідзвонювалися, і син говорив, що в нього все добре, тож скоро повернеться. Але якось зв’язок порушився — на всі мамині дзвінки була відповідь: «Абонент поза зоною». Стривожена Катерина Михайлівна опитала всіх друзів і знайомих Славка, але ніхто не знав, де він. Аж одного разу вона дивилася по телевізору новини, коли оператор показував, що робиться біля столичної мерії, і раптом побачила на екрані сина…
«Напередодні нас штурмував «Беркут», у тій давці я загубив свій телефон, — пригадує В’ячеслав. — І хоча друзі подарували мені новий, але номера мами я не пам’ятав, тож подзвонити не міг. Поїхати додому — теж, адже був відповідальним за один зi складів у міськадміністрації. Та через кілька днів я побачив на Майдані листівки зі своїм фото, телефоном мами і проханням подзвонити. Виявляється, вона після телесюжету попросила друзів розвішати такі оголошення, щоб я озвався. Так ми знову стали спілкуватися, і мама трішки заспокоїлася».
І Крим, і Рим
Проте ненадовго. Революція закінчилася, розпочалися події в Криму, потім на Донбасі, а син усе не повертався. Аж у травні він знову ошелешив маму, коли сказав, що перебуває в Луганській області — служить у батальйоні «Айдар». На війну поїхав разом із друзями по Майдану. І потрапив у саме її пекло — на передову. Був кулеметником і воював у багатьох гарячих точках — Лутугіному, Металісті, Красному Яру, Новоселівці та багатьох інших. Знищив чимало ворогів, а одного разу в Георгіївці разом із товаришами вивели з-під обстрілу зенітну установку, водія якої сильно контузило. Відтоді й воював на ній разом із побратимом (позивний «Німець»), підбиваючи ворожу техніку. Одного разу просто поряд із зеніткою розірвався ворожий снаряд. Вибуховою хвилею В’ячеслава відкинуло на декілька метрів, оглушило і контузило. «Німця», який був навідником, також закинуло в кущі, де він, весь у крові, кричав, що куля потрапила йому в рот. Виявилося, що то вона пробила йому комір, зачепивши шию зовсім поряд із сонною артерією. Незважаючи на контузію, Слава продовжував воювати і ще не раз дивився смерті у вічі, коли поряд рвалися ворожі міни та снаряди, а біля голови свистіли кулі снайпера. Дуже «спекотно» було, коли брали Металіст. Довелося всю ніч лежати в окопах під зливою — навіть шкарпетки в берцях були мокрі, а зверху вороги гатили з гранатометів. Зранку приїхали сепаратисти, з якими вони обмінялися вбитими. На жаль, тоді загинуло кілька наших бійців.
Ангел-охоронець забарився
А одного разу ангел-охоронець все ж не вберіг і його. Буйновський разом із двома побратимами патрулював вулиці селища Щастя, і неподалік розташування батальйону «Айдар» вони запримітили двох підозрілих чоловіків. Покликали їх, щоб перевірити документи, а один із них кинув під ноги бійців гранату.
«Товариші дивом устигли відскочити, а я впав і хотів відкинути її від себе, та не встиг, — розповідає В’ячеслав. — Від вибуху відчув різкий біль у правій нозі й подумав, що поранило осколком. Глянув — а ногу зовсім відірвало. Кисть правої руки також висіла роздроблена. Добре, що побратими були досвідченими і не розгубилися — наклали на руку джгут, а місце поранення обробили кровоспинною присипкою. Поте біль у нозі посилився настільки, що довелося колоти знеболювальне та пити трамадол. Мене доставили в лікарню Щастя, а коли стали знімати бронежилет і зрізати одяг, я знепритомнiв..

Не бійся, воїне, мамині руки тримають.
Фото з сайта rany.com.ua.
Умілі руки
«Але ціна питання була надто висока, — говорить В’ячеслав. — Протези ноги коштували 180 тисяч гривень, руки — 200. Я розумів, що таких грошей нам не знайти, і все ж не впадав у розпач. Вирішив, що навіть без протезів буду старатися максимально все робити самостійно — навіть заборонив мамі годувати мене з ложечки. Став поступово переходити на ліву руку, що в мене непогано виходило — навіть писав досить розбірливо. Потім трапилося справжнє диво — мною став опікуватися благодійний фонд «Абрикос», який допомагає АТОшникам. Вони провели благодійний вечір з аукціоном речей колекціонера Олександра Крилова, книги Оксани Забужко, ювелірних виробів та інших предметів у Торгово-промисловій палаті, на якому зібрали чимало коштів. Також чимало небайдужих людей відгукнулося на публікацію про мене на сайті «Лівий берег». Таким чином і вдалося зібрати кошти на протез руки, який мені встановили взимку. Тоді мама написала у зошиті: «7 лютого. Вчимося писати», а я протезом кисті дещо незграбно кілька разів вивів: «Буйновський». Невдовзі волонтери зібрали кошти і на протез ноги. Оскільки у мене немає навіть колінного суглоба, то довелося наново привчати тіло тримати рівновагу».

«Він удома робить будь-яку чоловічу роботу: лагодить сантехніку і електроприлади. А ще сам одягається, зав’язує шнурівки, стриже нігті, міняє лампочки, користується комп’ютером і пише авторучкою, допомагає на кухні. А ще він мені на свята бутерброди нарізає, готує, доки я мейкапом займаюся», — з неприхованою гордістю жінка показує в телефоні фото.
Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.