“Україна молода” описала друге життя кролевчанина, учасника АТО В’ячеслава Буйновського

 Поділитися

Поділитися в

На війні як на війні. (Фото з сайта lb.ua.)

Війна на Донбасі, окрім тяжких наслідків, демонструє і справжні приклади героїзму та незламності духу наших воїнів, котрі навіть після важких поранень знайшли в собі сили стати активними членами суспільства.

Про одного з таких, хто від розриву гранати втратив руку і ногу, але зараз живе повноцінним життям, наша розповідь.

Подзвони мамі

До Революції гідності 40-річний В’ячеслав Буйновський проживав у провінційному містечку Кролевець на Сумщині. Але коли побачив по телевізору жахливе побиття студентів на майдані Незалежності, то твердо вирішив узяти участь у протесті. Щоб не травмувати маму, яку він дуже любить і поважає, сказав їй, що поїде у Київ на прибуткову «халтуру». Деякий час вони регулярно зідзвонювалися, і син говорив, що в нього все добре, тож скоро повернеться. Але якось зв’язок порушився — на всі мамині дзвінки була відповідь: «Абонент поза зоною». Стривожена Катерина Михайлівна опитала всіх друзів і знайомих Славка, але ніхто не знав, де він. Аж одного разу вона дивилася по телевізору новини, коли оператор показував, що робиться біля столичної мерії, і раптом побачила на екрані сина…

«Напередодні нас штурмував «Беркут», у тій давці я загубив свій телефон, — пригадує В’ячеслав.І хоча друзі подарували мені новий, але номера мами я не пам’ятав, тож подзвонити не міг. Поїхати додому —  теж, адже був відповідальним за один зi складів у міськадміністрації. Та через кілька днів я побачив на Майдані листівки зі своїм фото, телефоном мами і проханням подзвонити. Виявляється, вона після телесюжету попросила друзів розвішати такі оголошення, щоб я озвався. Так ми знову стали спілкуватися, і мама трішки заспокоїлася».

І Крим, і Рим

Проте ненадовго. Революція закінчилася, розпочалися події в Криму, потім на Донбасі, а син усе не повертався. Аж у травні він знову ошелешив маму, коли сказав, що перебуває в Луганській області — служить у батальйоні «Айдар». На війну поїхав разом із друзями по Майдану. І потрапив у саме її пекло — на передову. Був кулеметником і воював у багатьох гарячих точках — Лутугіному, Металісті, Красному Яру, Новоселівці та багатьох інших. Знищив чимало ворогів, а одного разу в Георгіївці разом із товаришами вивели з-під обстрілу зенітну установку, водія якої сильно контузило. Відтоді й воював на ній разом із побратимом (позивний «Німець»), підбиваючи ворожу техніку. Одного разу просто поряд із зеніткою розірвався ворожий снаряд. Вибуховою хвилею В’ячеслава відкинуло на декілька метрів, оглушило і контузило. «Німця», який був навідником, також закинуло в кущі, де він, весь у крові, кричав, що куля потрапила йому в рот. Виявилося, що то вона пробила йому комір, зачепивши шию зовсім поряд із сонною артерією. Незважаючи на контузію, Слава продовжував воювати і ще не раз дивився смерті у вічі, коли поряд рвалися ворожі міни та снаряди, а біля голови свистіли кулі снайпера. Дуже «спекотно» було, коли брали Металіст. Довелося всю ніч лежати в окопах під зливою — навіть шкарпетки в берцях були мокрі, а зверху вороги гатили з гранатометів. Зранку приїхали сепаратисти, з якими вони обмінялися вбитими. На жаль, тоді загинуло кілька наших бійців.

Ангел-охоронець забарився

А одного разу ангел-охоронець все ж не вберіг і його. Буйновський разом із двома побратимами патрулював вулиці селища Щастя, і неподалік розташування батальйону «Айдар» вони запримітили двох підо­зрілих чоловіків. Покликали їх, щоб перевірити документи, а один із них кинув під ноги бійців гранату.

«Товариші дивом устигли відскочити, а я впав і хотів відкинути її від себе, та не встиг, — розповідає В’ячеслав.Від вибуху відчув різкий біль у правій нозі й подумав, що поранило осколком. Глянув — а ногу зовсім відірвало. Кисть правої руки також висіла роздроблена. Добре, що побратими були досвідченими і не розгубилися — наклали на руку джгут, а місце поранення обробили кровоспинною присипкою. Поте біль у нозі посилився настільки, що довелося колоти знеболювальне та пити трамадол. Мене доставили в лікарню Щастя, а коли стали знімати бронежилет і зрізати одяг, я знепритомнiв..

Не бійся, воїне, мамині руки тримають.
Фото з сайта rany.com.ua.

Про те, як його перевозили в 59-й мобільний госпіталь, потім у Харків, а вже звідти до Києва — у Головний військовий клінічний госпіталь, йому розповіла пізніше мама, якій про поранення сина повідомили побратими. Коли вона з молодшою донькою вперше побачила його після реанімації з ампутованими рукою та ногою, син тихо сказав: «Їдьте додому». Але мама залишилася з ним надовго і, як тільки могла, підтримувала його.
Більше місяця Слава перебував між життям і смертю — температура трималася на позначці близько сорока градусів і він буквально горів, ослаблений організм чомусь відмовлявся приймати більшість ліків, що значно ускладнювало ситуацію. Хірурги зробили йому 19 операцій та давали всього дев’ять відсотків зі ста, що він виживе. Проте сила духу бійця та материнська любов все ж вирвали його з лабет смерті.
І здивовані таким швидким одужанням лікарі вже говорили мамі, що якщо сину поставити сучасні протези, то він зможе повернутися майже до повноцінного життя — принаймні обслуговувати себе.

Умілі руки

«Але ціна питання була надто висока, — говорить В’ячеслав. — Протези ноги коштували 180 тисяч гривень, руки — 200. Я розумів, що таких грошей нам не знайти, і все ж не впадав у розпач. Вирішив, що навіть без протезів буду старатися максимально все робити самостійно — навіть заборонив мамі годувати мене з ложечки. Став поступово переходити на ліву руку, що в мене непогано виходило — навіть писав досить розбірливо. Потім трапилося справжнє диво — мною став опікуватися благодійний фонд «Абрикос», який допомагає АТОшникам. Вони провели благодійний вечір з аукціоном речей колекціонера Олександра Крилова, книги Оксани Забужко, ювелірних виробів та інших предметів у Торгово-промисловій палаті, на якому зібрали чимало коштів. Також чимало небайдужих людей відгукнулося на публікацію про мене на сайті «Лівий берег». Таким чином і вдалося зібрати кошти на протез руки, який мені встановили взимку. Тоді мама написала у зошиті: «7 лютого. Вчимося писати», а я протезом кисті дещо незграбно кілька разів вивів: «Буйновський». Невдовзі волонтери зібрали кошти і на протез ноги. Оскільки у мене немає навіть колінного суглоба, то довелося наново привчати тіло тримати рівновагу».
Боєць i квiтка.
Фото з сайта 1plus1.ua.
Бачучи ж, як зараз В’ячеслав Буйновський ходить, водить авто і навіть сам міняє колеса, лагодить двигун, адже був автомайстром, i порається по господарству, навіть не віриться, що це він робить також і протезами, які встановили йому в Україні на ТОВ «Ортотехсервіс», а не за кордоном. Дружина Ганна не нахвалиться своїм чоловіком-помічником.
«Він удома робить будь-яку чоловічу роботу: лагодить сантехніку і електроприлади. А ще сам одягається, зав’язує шнурівки, стриже нігті, міняє лампочки, користується комп’ютером і пише авторучкою, допомагає на кухні. А ще він мені на свята бутерброди нарізає, готує, доки я мейкапом займаюся», — з неприхованою гордістю жінка показує в телефоні фото.
До речі, з Ганною він познайомився у госпіталі. Там вона як волонтер часто його навідувала, допомагала, приносила різні смаколики, розважала бесідами. Коли ж майже через півроку В’ячеслав виписався і поїхав у Кролевець, де йому волонтери за кошти благодійника купили будинок, то невдовзі зрозумів, що не може жити без неї. Він повернувся до Києва і оселився зі своєю коханою на Троєщині. Невдовзі вони розписалися. Життя ж триває…

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

comments powered by HyperComments

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: